Легенди про козаків

Іван Сірко - немовля з зубами

Коли народилася ця дитина, повитухи заголосили, а мати знепритомніла. Дяк, що зайшов охрестити дитину, відмовився взяти її на руки! Перехрестив здалеку й утік. А той, хто всіх злякав, не заплакав. Він лежав на столі й бавився шматком пирога. А потім на очах у переляканих батьків з'їв його. Хлопчик народився із зубами!
За повір'ями, поява дитини з зубами означала - народився майбутній убивця. Налякані селяни радили батькам позбутися дитини! Однак хлопчика рятує батько. Він виносить дитину до натовпу й урочисто проголошує - цими зубами маля гризтиме ворогів! Ніхто тоді не знав - це народився український диявол!
За кілька років він навчиться зупиняти час, ловити кулі руками й убивати ворога самим поглядом. Про нього говоритимуть: він - перевертень. Знаменитий полководець Іван Сірко!

Як Сірко переміг татар

Давно-давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло років чимало, як жив Сірко і як його не стало, а слава про нього і не пройшла, і не пропала. Він був для ворогів страшний і сердитий, а, напроти, для християн був дуже добрий і милостивий. Одного разу запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та одразу й побігли на Січ і почали там хазяйнувати: усіх православних християн забрали та й повели у полон. А вони, бідні, не хочуть іти та плачуть і ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Як ось прочув про те кошовий Сірко. Зараз зібрав своїх козаків — та в погоню за татарами: визволяти православних людей. Та летить, як птиця. Добіг близько до татар; бачить, що їх дуже багато, а козаків дуже мало — і давай хитрити. Спинив свого коня і крикнув на козаків: — А стійте, братця! Підождіть, не ворушіться! Тоді зіскочив з коня, дав його другому козакові, а сам кувирдь — та й зробився хортом і побіг до татар. Татари бачать: хорт, красивий такий! Сподобався він їм. Узяли вони його, нагодували. Звик ото той хорт. Як стали ті татари відпочивати, то той хорт поробив їм так, що вони всі поснули. Тоді він назад до козаків та знову кувирдь — і зробився чоловіком! Кинувся тоді з козаками до татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад. Християни дуже дякували Сіркові і пішли собі щасливо додому. А Сірко з своїми козаками став гуляти по-старому.
Іван Сірко – кошовий отаман Запорозької Січі, видатний український полководець; брав участь у визвольній війні 1648 – 1654 років. Тут ідеться про мешканців слобід, що були навколо Січової фортеці.

Як козаки взяли Азов

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато війська. От козаки і схотіли взять його. Отаман і каже: - Знаєте, братці, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а характерством та хитрощами візьмемо скоріше. Поробили козаки вози, поклали ружжя, понаряджались самі чумаками, а отаман - купцем, і махнули. Як стали уже під'їжджать близько до Азова, взяли тоді поховали в вози по сім, по десять або і більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда.
В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вподовж улицями. От найбагатший купець турський і виходе. - Що, - каже, - братці, продаєте в возах? - Продаємо, - кажуть, - товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорнії соболі. - Ну, - каже, - підождіть до ранку, я ввесь товар закуплю сам. - Добре, - кажуть. Полягали турки спать. Як повилазили тоді «куниці», «лисиці» і «чорнії соболі» з возів, як метнулись по городу, так і пішов він димом. Турки схватились тушить, коли тут і палять, і ріжуть; вони тоді - хода, навтіки. До сонця орда убралась к бісовій матері в Туреччину, а козакам достався город і все добро.

Козацькі вартові

Давно це було. Тяжкі часи були тоді для земель Західної України. Польська шляхта, що їх окупувала, грабувала селян і міщан, знущалась над українцями, нівечила їх культуру і звичаї, нищила церкву, скрізь насаджувала унію. Вирішили тоді козаки іти війною на шляхту. Став Кривоніс із своїми молодцями коло Замкової гори. Там, у замку, переховувалась шляхта із всіх довколишніх земель. Шість тижнів тривала облога. Ніяк не могли козаки взяти кам'яну фортецю, що височіла на вершині трьохсотметрової стрімкої гори. А шляхта не здавалася, бо мала вдосталь боєприпасів, їжі та свіжої джерельної води.
Облога вже знесилювалась, от-от вона мала відійти, і ось в цей час один із козацьких ватажків запропонував пробратися вночі до фортечної стіни над самим урвищем і підірвати її. Там був прихований погріб, а охорона була найслабша, бо нападу з боку урвища шляхта не сподівалась. І став Максим Кривоніс після військової ради шукати добровольців, щоб підірвати мур фортечний. Вийшов він до козаків з непокритою головою, окинув їх своїм поглядом орлиним і сказав: «Потрібно мені, браття, кілька козаків-підривників. Не можу я вам наказувати йти на вірну смерть, але фортецю слід узяти — там вороги нашого народу». Зголосилися на це завдання сім козаків-сміливців і серед них загальний улюбленець — бандурист Остап, чия пісня не раз скрашувала козакам хвилини відпочинку і надихала їх на подвиги перед боєм. У нього із шляхтою були свої рахунки. Йог кохану — карооку красуню Оксану — взяв силою пан до своїх покоїв, поглумився над її честю, і вона втопилася з горя у панському ставу.
І от настав вечір. Притих козацький табір перед штурмом. Одні відпочивали, інші чистили свої шаблі та набивали мушкети. І тут над табором зарокотала бандура. До півночі співав Остап козакам їх улюблені думи та пісні. На ранок попрощався Остап з побратимами і разом з іншими добровольцями рушив до фортеці. Серед ночі страшенний вибух потряс довколишні гори. Частина фортечної стіни з гуркотом обвалилась і забрала із собою козаків. Фортецю було підкорено, шляхту взято в полон, а її майно роздано бідним міщанам та селянам. Але ж загинуло багато сміливців. На ранок козаки, міщани та селяни копали довгими рядами могили на пагорбі над містом, стальні заступи тяжко вгризалися в кам'яний грунт. І пташки не співали, і цвіркуни заклякли тоді. Злипалися від поту козацькі оселедці і робітні чуприни. Ще не скінчили ям копати, а на горб вже рушили довгою линвою босого лові козаки, несучи у відкритих домовинах загиблих. І вітер бавився їх волосся та пишними китайками, а сонце чепурилось до дорогої зброї, заглядало у закриті очі, обціловувало вмиті білі лиця.
Склонилися в журбі корогви над вбитими, як почалася панахида. Скінчилася відправа. Вже сонце сховалося на ніч.
— Не годиться, — сказав Максим, —хоронити героїв у пітьму. Вони билися і загибли за сонце, за світло. Поховаємо вдосвіта. А зараз пом'янімо чарою їх, та й спочиньмо...
Заснуло живе козацтво обіч загиблого. Стомлено спали живі — назавтра в дорогу. Спокійно спали мертві — відходили своє навік. І лиш Максиму-полковнику сон не йде. Тяжко, як згадає, скільки козацтва полягло під замком. А ще тяжче від тої думки, що незнаними зітліють, і ніхто не спімне про їх звитягу. Часу нема. Ще багато листва гуляє в ріднім краю. Сам би витесав хрести побратимам, та такі, щоб на віки-вічні... Полковник забувся у короткому сні… Враз удосвіта закричали вартові, вдарили на сполох. Схоплювались козаки і гуртувалися до бою коло Максима. А де ж мертві? Нема. Як і не було ніколи. І тільки на місці домовин вишикувались кам'яні хрести, прикрившись стелами-щитами. І один з них у формі бандури — хрест кобзаря Остапа. Перехрестились козаки І не дивувалися довго. Сурма кликала в похід. Козаки-запорожці далі рушили — визволяти Вкраїну від ворожої шляхти. А на П'ятницькому цвинтарі залишились стерегти рідну землю від ворогів кам'яні козацькі вартові. В ніч на велику Великодню п'ятницю — кажуть кременецькі старожили — засвічується над цвинтарем дивне сяйво — то встають із могил козаки, щоб подивитися, чи все добре на рідній землі, чи воля ще в кайдани не закута, і лине тоді над землею гучне козацьке «Слава!».

Легенда про Сиверина Наливайка

1595 рік – почалося повстання під проводом козацького ватажка Сиверина Наливайка. А по двох літах він був схоплений разом із своїм побратимом, відвезений до Варшави і там страчений.
Легенда каже, що дуже хотілося шляхтичам насолодитися смертю ненависного їм козацького отамана. І зробили вони велетенського мідного бика, такого, що у порожнечі його черева двоє людей могло вміститися – Сиверин і його побратим. І спорядили того бика хитрим пристроєм: від найменшого звуку у порожнечі мідного шлунку бик починав ревіти. Встановили те диво для страти на площі – під черевом дрова для вогнища, аби там козаків засмажити. А як від криків конаючих бик на всю площу ревітиме – порадіють шляхтичі, свою перемогу святкуючи. Але сталося так, що дізнався Наливайко про ті «шляхетні» задуми. І як опинилися козаки зв'язаними у бику мідному серед площі – померли там, один одному плече закусивши, без жодного звуку.